34400.net
Кузнецовськ/Вараш - Новини без цензури
ГОЛОВНА // Точка зору // Про подорож "Вараш - Джанкой"

Про подорож "Вараш - Джанкой"

07.05.2017

2

1703

Олег Шинкаренко про свою подорож "Вараш – Джанкой":

 

Декілька років я планував цю подорож на надувному човні на веслах пройти з міста Вараш до міста Джанкой, що в Криму, річками Стир, Простир, Прип’ять, Дніпро та Кримським каналом. Готувався заздалегідь: звернувся до прикордонників Білорусії, Росії, України з проханням дозволити мені здійснити таку подорож, оскільки частково шлях подорожі пролягав по території Білорусі та в Криму.

 

Державний Прикордонний Комітет Білорусі за тиждень дав відповідь, відсканований лист із печаткою та підписом працівника відповідної служби: мов, Ваш лист отримано, але такими питаннями у Білорусі займається Митний Комітет Білорусі. Також надали адресу того Комітету, до якого я і звернувся з таким же проханням: «Дозвольте здійснити подорож по річкам Простир та Прип’ять на території Республіки Білорусь. Що для цього мені потрібно зробити?»

 

Митний Комітет не відповідав. Через місяць я повторно звернувся до них, потім ще раз – відповіді не було. Я так зрозумів, що напевно моє питання настільки незначне, що Митний Комітет не став на нього відповідати, що справа зрозуміла і без відповіді – мовляв, не питайся, чи можна тобі дихати. З мовчання Митного Комітету я зрозумів, що мені дозволено здійснити подорож.

 

Відповіді від українських та російських прикордонників теж не було. Отже – що не заборонено, те дозволено. Мочання – знак згоди.

 

5 квітня о 9:30 ранку я вирушив на надувному човні Барк В260 в далеку дорогу шлях річками дорівнював 1702 кілометри, що було великим випробовуванням та зміцненням для мене, оскільки у дорозі, веслуючи, я мав би виправити свій сколіоз - остеохондроз спини за порадами лікаря, який інколи надокучав. Погода сприяла подорожі: сонечко лагідно пригрівало, вітерець був теж лагідним. Рибалок бачив тільки біля міста Вараш, наступні 50 кілометрів рибалки зустрілись лише на 50 кілометровій позначці – близько селища Млинок.

 

За день я подолав 50 кілометрів і зупинився на нічліг на березі річки Стир на місці, де проводився щорічно фольклорний музичний фестиваль на свято Івана Купала, куди приїздили музиканти з багатьох куточків України, навіть з Білорусі був хор. Ночував у човні, постеливши самонадувного килимка, у спальному мішку під відкритим небом. Уночі декілька разів розбудили рибалки та бобри, котрі також рибалили, вистрибуючи з води та з гучним плескотом ляпаючи по ній своїми широкими хвостами. Інколи від таких несподіваних сплесків можна і злякатися.

 

Прокинувшись зранку 6 квітня близько 8 години я вирушив далі. Планував подолати наступного дня мінімум 50 кілометрів і зупинитись на нічліг вже на білоруській землі. Цього дня мене поливав дощ. Але дощовик мене заховав від нього. Доводилось час від часу вибирати воду із човна, щоб не хлюпала під ногами. А за Привітівкою на березі побачив бесідку, під якою з годинку перечекав сильний дощ.

 

Дощ ущухав і став меншим – я вирушив далі. Місцями річка змінила своє русло і відмінність від дійсного русла була у 100 метрів. Інколи я поглядав у навігатор в телефоні. Річка цього року весною повноводна, у Зарічному місцями затопила своїми водами прохід до господарств. В одних людей у Зарічному попросив води, побалакав із дядьком, який у радянські часи працював на катері, возив людей кого на роботу, кого на базар із Зарічного до Пінську. Спитався у дядька, чи можна через кордон пропливати. «Якщо ти турист і у тебе нема контрабанди – покажеш паспорта прикордонникам на катері і пливи собі далі. Ніяких проблем».

 

Почувши таку відповідь, мені не так боязко було перетинати кордон України із Білорусією. Того ж дня о 18:34 я сфотографував табличку державного кордону України, яка знаходилась на лівому березі перед вибритою ділянкою лісу, зателефонував знайомим, мамі, сказав, що перетинаю кордон якраз, і що на зв’язку буду вже через мінімум 12 днів, коли перетинатиму кордон неподалік міста Прип’ять. І щоб не хвилювались, що мене нема на зв’язку.

 

Подолавши декілька кілометрів по білоруській стороні побачив рибалку і запитав у нього, чи можна отак на човні перетинати кордон. Рибалка відповів, що краще до прикордонників не попадатись. Така відповідь мене трохи збентежила, адже Митний Комітет відмовчувався, ніби не заборонив перетинання кордону, а білоруський рибалка каже, що краще прикордонникам не попадатись. Як би там не було – дороги назад у мене не було.

 

Подолавши 7 кілометрів від кордону, ледь знайшов місце для зупинки, адже навколо були залиті водами Простира дрімучі нетрі , і вийшов на правий берег близько 20 години. Зауважу, що з їжі та грошей з собою нічого не брав, оскільки із забезпеченням подорожувати завжди комфортно та приємно. Цього разу я позбавив себе звичного комфорту та сподівався на те, що чекатиме на мене в дорозі. У разі потреби в харчуванні звертався до людей, котрих бачив з річки, запитувався: «Чи є у вас яка робота для мене, щоб заробити на вечерю?». Ті люди, яких довелось зустріти, відповідали, що нема.

 

На місці зупинки навколо було багато лугового щавлю, яким я повечеряв і ліг спати. І тут почались пригоди.

 

Катер з боку українського кордону на величезній швидкості, здіймаючи здоровенні хвилі, вишукуючи потужними ліхтариками то вліво, то вправо щось чи когось на березі, промчав у бік Пінська. Я було подумав, що то мене так шукають. Але мій човен, в якому я був у спальнику, стояв прямо біля річки, як на долоні, і не побачити навіть без світла його було просто неможливо. І коли катер проплив далі – я подумав, що та видно ще когось шукають, чи просто так по роботі їздять. І ліг собі спокійно спати.

 

О 22:15 приблизно катер повертався назад. Неможливо було не прокинутися від гудіння потужного мотору . Проходячи повз мого човна, хтось із прикордонників вигукнув: «Вот! Нашёл!». Як виявилось, прикордонники шукали саме мене, бо через камеру нагляду побачили, як я на човні о 18:34 перетинав кордон. Я визирнув із спального мішка і першими словами до мене були слова: «Руки вверх!». І дуло кулемета Калашникова разом із потужнім світлом ліхтарів було направлене на мене. Попросили пред’явити паспорт, спитались про те, що я тут у них роблю і де мої «сообщники», вишукуючи навколо ліхтариками. Я відповів, що подорожую з Кузнецовська до Джанкою, що я один пливу. «Эх, ты не вовремя…» - сказав до мене однин із прикордонників. «Придётся поехать на заставу. Сдувайте лодку, собирайтесь», - скомандував інший прикордонник. А по рації повідомили: «Нашли карандаша». Це у них так називаються ті люди, які перетинають кордон.

 

На потужному катері ми повернулись назад в бік України і вийшли на березі біля мосту через річку у селищі Паре. Катер повантажили на причіп, який і повіз прикордонний «бобік» у селище Ладараж, яке знаходиться неподалік селища Паре, 18.3 кілометри від місця моєї останньої ночівлі, до прикордонної застави. «Показывайте все свои вещи. Выкладывайте всё на стол» - наказав один із прикордонників, а там їх було чоловік 5-6. Я виклав усе туристичне спорядження на стіл і пішов давати пояснення їхньому командиру у окремий кабінет.

 

Після надання інформації про свою подорож мені запропонували гарячий чай, обіцяли голодним не залишити. Але я відмовився. Запропонували трішки подрімати – але я знову відмовився, оскільки дрімати не було де. Оскільки я перебував у кімнаті, де були усі працівники прикордонної служби – це велика кімната зі столами, як у класі в школі, куточок дивану і постійно ввімкнений телевізор із хуліганськими фільмами по білоруському каналу. Цілу ніч я сидів на клаптику дивана, час від часу підписуючи якісь папери, котрі приносили прикордонники для свого звіту про моє затримання.

 

Близько 3 ночі вартові змінились, прийшло декілька чоловік новеньких, з них були звичайні хлопці строкової служби Білорусі. Мене запитували про обстановку з видобування бурштину на Україні, чи дійсно війна за дорогоцінне каміння відбувається, і про те, що їх непокоїть мутна вода з боку України через видобування бурштину. Останнє питання мене здивувало, оскільки при виході на берег при моєму затриманні один прикордонник кинув недопалка прямо у річку, а інший на землю. Тобто – самі забруднюють свою річку, а українців звинувачують. Один із прикордонників сказав, що йому дуже шкода українських військових. І взагалі моє перебування на заставі у селищі Ладараж проходила мирно.

 

Але з настанням ранку умови перебування стали суворішими – сходити до туалету можна було лише під суворим наглядом декількох військовослужбовців. 7 квітня близько 10 години ранку мене уже в наручниках повезли до річки, а потім річкою на катері для фотокартки, де я пальцем мав показувати на табличку кордону України. Після декількох невдалих спроб закинути якір біля вищезгаданої таблички ми повернулись на заставу. Увесь час я перебував у наручниках. По приїзді на заставу мене попросили вдруге зібрати свої речі, оскільки їх іще раз виймали та переписували досконало кожну річ, що я і зробив.

 

Близько 12 години дня ми «бобіком» поїхали до міста Пінськ, що у 50 кілометрах від Ладаражі, до їхньої центральної прикордонної застави. Цього разу мене тримали у наручниках з обох сторін. По приїзді до Пінську відразу медик оглянув мене – поміряв пульс і зробив свої висновки. У мене відібрали куртку, пояснивши, що на курточці є мотузка, хотіли ще й зі штанів зняти мотузку, але як побачили, що без мотузки на штанях мої штани падають вниз – не стали того робити. А також відібрали мобільний телефон і запросили до Кімнати Попереднього Затримання, де я перебував декілька годин. Запропонували пообідати чи вже повечеряти смачною стравою – я відмовився. Наполегливо хотіли накормити – але їм цього не вдалося. Хоча пахнуло там добряче смачним обідом, а поблизу їхньої застави знаходився хлібозавод.

 

У кімнаті КПЗ було чисто та свіжо. Ліжко зі столом були одним цілим, а проходу було всього якихось 50 сантиметрів. Бутиль води зі склянкою, свіжа постіль і пропозиція усім тим добром скористатись. Я відмовився. Через декілька годин куняння на лаві у КПЗ мене запросили дати свідчення працівникові Митниці, яка пояснила, що усі мої речі вони мусять по їхньому Закону у мене конфіскувати, назвали мої речі товаром, який я нібито віз у Білорусь на продаж. Працівникові Митниці я не раз пояснював, що я подорожував, що ніяких злих умислів не мав, просив повернути мої речі. Але працівник мав виконувати свою роботу, тому тільки порадив поїхати 17 квітня до Бресту на суд, який буде вершити долю мого туристичного спорядження. І якщо я дійсно приїду – то можливо суддя зрозуміє дійсні обставини та скасує накладений на мене штраф та поверне спорядження згідно статті «Про не значимість».

 

Потім візит до міського відділку міліції, де мене попросили дати відбитки пальців і рук, фотографія на пам’ять у фас і профіль, візит до полковника прикордонників, який пробігся очами по паперам моєї справи і запропонував: «Выбирайте – депортация или штраф?». А штрафом було 690 білоруських рублів, по їхньому 30 базовых величин, що дорівнює по курсу 1БР=15 гривень – а це 10300 гривень, я спитався: «А що таке депортація?». І коли мені полковник пояснив, що депортація – це неможливість поїхати до Білорусі на протязі декількох років, я обрав депортацію. Тоді полковник наголосив: «Тогда штраф и депортация!». Я попросив полковника не накладати штрафу і повернути мені мої речі, на що полковник так суворо відповів: «Незнание Закона не освобождает от ответственности!». З цими словами ми відвезли на територію Митної служби моє спорядження, яке залишились там на зберігання. Я попросив солдат, котрі вивантажували мої речі, щоб розклали човна, щоб той висох, щоб не зіпсувався від вологи, яка була там присутня. Солдати пообіцяли просушити човна. Зауважу, що місця, у яких мені доводилось побувати були чистими від сміття.

 

Опісля візиту до Митниці, де залишились моє туристичне спорядження, ми поїхали тим самим «бобіком» назад до прикордонної застави. Увесь час я був у наручниках. На прикордонній заставі мене запросили на зустріч із людиною в цивільному, який запитувався те ж саме, що я вже неодноразово пояснював. Коли я спитався: «А ви що, ще якась служба?». «Нет. Та самая.» - відповів хлопець в кофтині. «Тоді чому задаєте ті самі питання знову?». Тоді ми з чоловіком в цивільному почали спілкуватись просто по-людськи. Він розповів про змагання «Зарница», у яких приймає участь, а я про змагання «Доброволець», у яких неодноразово приймав участь. Хлопець зацікавився змаганнями «Доброволець» і вирішив у наступних змаганнях обов’язково прийняти участь, щоб випробувати свої сили у своїй команді зі 4 чоловік.

 

Після дружньої розмови із людиною в цивільному мені повернули деякі речі: підводну маску, трубку, тент для намету, набір для ремонту човна, воду, яку я набрав у Зарічному, чохол для окулярів, 15 метрів шнурка із шнуром для якоря на човна. Але 2 викрутки для ремонту човна і підкручування гвинтика на окулярах так і не повернули, а назвали колючими предметами, яких навіть у протокол конфіскованого не вписали. І аж після розмови із цивільним у наручниках мене повезли на кордон до України Невель – Прикладники, де передали на мосту через водойму українським прикордонникам, які зустрічали мене на здоровенному джипі із величезним багажником.

 

Українські прикордонники на мене наручників не одягали. На заставі селища Прикладники майже до опівночі я знову давав пояснення про свою подорож. Лейтенант попросив мене приїхати 10 квітня на суд до Зарічного по справі на мене, підсадив до знайомих, котрі їхали до Зарічного – так я серед ночі опинився у Зарічному, звідки пішки потихеньку пішов у бік міста Сарни, щоб доїхати до Кузнецовська.

 

По дорозі мене підвезли хлопці, що їхали через Сарни кудись далі, але за Дубровицею їх зупинив дорожній патруль і виявив легке алкогольне сп’яніння, відібрав 400 гривень та наказав їхати додому – у Зарічне. Звідти я пішки пішов до Сарн. Через декілька годин ходьби по дорозі мені зупинився один із сотні усього транспорту, що їхав попутно – рейсова маршрутка до Рівного, яка безкоштовно мене довезла до Сарн, а до них було декілька кілометрів, звідки я автобусом доїхав до Кузнецовська.

 

10 квітня проїхався на «Кукушці» мальовничими місцями Полісся до Зарічного, де на всьому шляху працювала бригада телевізійників, котрі знімали пересування поїздка по лісам Полісся. Навіть запускали гелікоптера, який на ходу з висоти знімав поїздок на великій швидкості. Суд Зарічного, допитавши мене та прикордонника про справу мого затримання, обмежився усним попередженням і закрив справу по статті «За не значимістю».

 

17 квітня я також був у Бресті у суді Московського району. Перед судовим засіданням сходив на Брестську фортецю, походив по магазинам, подивився на ціни на товари в них – значно дорожче усе, крім молока, кефіру і квитків на дизель. Якщо порівняти з Україною – по відношенні до України сміття на вулицях Бресту та Малорити менше 1%, хоча по недопалкам показник трішки вищий – з українських 100% у Білорусі до 10% точно знайдеться.

 

Загалом чисто та спокійно в Білорусі, окрім випадку біля брестської фортеці, де якийсь чолов’яга спитався у мене – як пройти до військової частини, на що я відповів, що не місцевий, не скажу, і почувши мою відповідь на українській мові, обізвав мене хохлом, бандерівцем, фашистом, зрадником, але побачивши неподалік патрульного міліціонера, заспокоївся і пішов собі далі. Загальні враження про Білорусь мені той чолов’яга на зіпсував, і спогади у мене від перебування у Білорусі залишились позитивними. Хоча молодий суддя суду був невблаганний, і повторивши слова полковника прикордонної служби: «Незнание Закона не освобождает от ответственности» присудив відібрати моє туристичне спорядження в «доход Белорусского Государства» і залишив штраф у розмірі 30 базових величин – це 690 білоруських рублі або 10300 гривень.

 

На питання – чи хочу я щось додати, я попросив повернути мої речі і скасувати штраф, і що мої речі – це не товар, як його назвав суддя, а мої особисті речі, на що суддя почав нервувати, підняв голос і вигукнув: «Все вещи при пересечении границы у нас называются товаром!». «Ну спасибо» - це мої останні слова були у суді Московського району міста Брест.

 

Далі мене чекала дорога додому. Декілька годин чекання на Брестському залізно-дорожньому вокзалі, де зробили дуже гарний ремонт. Потім дизель із сидіннями, як у літаку до Хотислава, де мені прикордонники порадили повернутись на декілька зупинок назад – до Малорити, де я зможу піти до магазину та купити собі щось на вечерю, оскільки у Хотиславі не дозволяється, бо прикордонна територія. Я повернувся тим самим дизелем до Малорити, де мене вразили пам’ятник Леніну та бездоганна чистота на вулицях, і складалось таке відчуття, ніби я потрапив у 1980 роки. Купивши собі на вечерю декілька сосисок, хліба, пряників та кефіру, - їжа виявилася дуже смачною, я повернувся на вокзал, звідки через декілька годин поїхав до Хотислава, повечерявши в приміщенні вокзалу.

 

Працівники митниці мені люб’язно надали зарядне для смартфону, щоб зарядити. Через декілька годин я сів у дизель Хотислав – Ковель. У Ковелі через декілька годин на дизель Ковель – Сарни. І зранку наступного дня у був уже вдома.

 

 

Пригоди і тут мене не залишили – автобус від дизеля не заводився. Усі хлопці пхали декілька разів. Причина виявилась в акумуляторах, яких потрібно було підзарядити. Шофер викликав іншого водія – і на іншому автобусі ми доїхали до міста. Дорога туди і назад була дуже виснажливою – нічні пересадки з дизеля до дизеля, пошук білоруських рублів і неспання декількох діб, нерадісний вирок суду - так запам’яталась мені моє відвідування суду. А ще якийсь чоловік, який на Брестському вокзалі попросив у мене 53 копійки, але коли я йому розповів, що у мене щойно відібрали речі на 16000 гривень, ще й наклали штраф у 10300 гривень, і що зараз думаю – як мені їх повернути, той промовив: «О-о-о, брат, извини», посміхаючись і пішов собі далі. Вже йому мої 53 копійки були непотрібними.

 

Наступного дня до мене зателефонував працівник Служби Безпеки України, який напросився на зустріч у середу 19 квітня близько 10 години. На зустрічі я розповів про події 6-7, 10 та 17 квітня у Білорусії, Зарічному та Бресті, підписався під сказаним, попросив хлопців допомогти у поверненні туристичного спорядження та скасування штрафу. На що хлопці відповіли, що спитаються у свого керівництва та обов’язково зателефонують у п’ятницю 21 квітня, але не зателефонували.

 

Подавати касаційну скаргу до обласного Брестського суду на протязі 10 днів після судового вироку на рішення Московського районного суду Бреста я не став, оскільки вони вимагають сплати близько 700 гривень за таку скаргу. І, як звичайна людина, чекатиму повернення моїх речей та скасування штрафу білоруською стороною. Оскільки моє затримання на білоруській стороні пов’язане із загостреною військовою ситуацією у Білорусі, і аж ніяк із моїм туристичним сплавом Кузнецовськ – Джанкой. Тим більше, що близько року тому я повідомляв білоруську сторону про свій сплав і заборони чи пояснення – як правильно подорожувати - не отримав.

 

Олег Шинкаренко, 23 квітня 2017 року

Всього коментарів: 2
1
ShenMin | 08.05.2017 | 21:45
+ (0) -
Насправді прикордонники Білорусі рік тому на моє прохання дозволити здійснити сплав по територіальним водам Білорусі відповіли, що "путешествие по указанном Вами маршруту не представляется возможным по причине..." - і вказано, що з 1992 року існує Закон про державний кордон, а з 2008 року пункти пропуску громадян, і що пункту пропуску на річці Простир не передбачено.
  Та я всеодно наважився на подорож, оскільки знав, що з 1992 року по 2015 рік річкою Простир кордон України з Білорусією люди перетинали доволі часто, і в них не відбирали човни та спальні мішки.
  Вже після пригоди я взнав, що 2 роки поспіль по цей день кордон України і Білорусі по річці перетинати суворо заборонено у зв'язку із загостреною військовою ситуацією у Білорусі - білоруси бояться, щоб до них з боку України не потрапили терористи.
  А я попав саме "під гарячу руку загостреної ситуації", що навіть у СБУ України не стали мені допомагати повернути конфісковане туристичне спорядження, щоб бува білоруси не подумали, що Олег Шинкаренко точно якийсь шпіон, раз СБУ йому допомагає.
  Наразі держава Україна пообіцяла адвоката, який має допомогти правильно оформити прохання повернення речей, і таке прохання направлене мною до Перезидента Білорусі Олександра Лукашенка, яке вже від Адміністрації Президента пішло до Митного Комітету Білорусі.
  Я сподіваюсь, що білоруси повернуть мої речі, оскільки у листі до Олександра Лукашенка я вибачився за своє незнання ситуації і зазначив, що такого з мого боку більше не повториться.
.
2
ShenMin | 20.05.2017 | 09:34
+ (0) -
Адвокатом Україна не допомогла - нема в Україні адвокатів - міжнародників. На моє звернення до Президента Білорусі Олександра Лукашенка, переадресоване до Митниці Білорусі Митниця відповіла, що згідно з їхніми законами у мене відібрали речі, які назвали товаром, і Митниця не знає, що таке сердечне прохання, слово "будь ласка". Одним словом - забрали у дитини іграшку і тим тішаться.
  Але ще останнє слово залишається у Олександра Лукашенка, який отримає відповідь з Митного Комітету Білорусі і може повернути мені мої речі.
Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію, яку не встигли видалити чи пропустили адміністратори. Якщо у вас є докази, що наведені в коментарях факти не відповідають дійсності – звертайтесь на редакційну пошту info@34400.net з конкретними зауваженнями і коментарі будуть видалені.
Ім'я *:
Email:
Код *:

ТОЧКА ЗОРУ

Оцініть роботу відділу поліції в місті:

Всього відповіли: 884
Як вирішити проблему безпритульних тварин в місті?

Всього відповіли: 9005

Останні новини

34400.net © 2011-2017

Кузнецовськ/Вараш - новини без цензури

Використання матеріалів сайту дозволено лише з посиланням (для інтернет-видань - гіперпосиланням) на "34400.net".

Адміністрація 34400.net не несе відповідальності за зміст коментарів